Форум смт Катеринопіль Черкаської області

Форум Катеринополя

Теми для публікацій та розмов

Церква та релігія

27 вересня 2014

Валерій Бурій

Клубне життя, відпочинок

16 травня 2014

Валерій Бурій

Подорож у минуле

7 серпня 2013

Микола Сова

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

Кулаковський Петро Михайлович народився 9 липня 1962 року у селянській родині селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області.Протягом 1969-1977 рр. навчався у Лисичобалківській восьмирічній школі. У 1977-1984 рр. - навчався у Тальянківському радгоспі-технікумі Тальнівського району, після його закінчення працював на різних роботах у рідному селі. Служив у війську (1981-1983). Після служби в армії працював монтером відділення зв'язку у селищі Катеринопіль.У 1984-1989 рр. навчався на історичному факультеті Дніпроопетровського державного університету. 1989 року вступив до аспірантури цього ж університету. 10 жовтня 1992 року успішно захистив кандидатську дисертацію. Після захисту дисертації працював старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства НАН України.З грудн 1994 р. П.М. Кулаковський працює старшим викладачем, пізніше доцентом, професором Національного університету 'Острозька академія'.У 1995 р. Петра Кулаковського було обрано заступником голови Острзького осередку Українського історичного товариства.Із жовтня 2001 р. - доцент П. Кулаковський є докторантом кафедри давньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка. У 2007 р. наш земляк успішно захистив докторську дисертацію.У науковому доробку П.М. Кулаковського кілька сотень опублікованих і неопублікованих праць. Зараз наш краянин працює над історією рідного села Лисичої Балки.Нині П.М. Кулаківський завідує кафедрою країнознавства Національного університету 'Острозька академія'. Латанський Василь Григорович— український письменник. Член Національної спілки письменників України.

Латанський Василь Григорович народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопільського району на Черкащині в сім’ї хліборобів. По закінченні середньої школи працював в редакції районної газети, служив у армії, вчився на філологічному факультеті Львівського держуніверситету імені І. Франка. Брав активну участь у роботі університетської літстудії «Франкова кузня». Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, за направленням приїхав у Крим, у селище Совєтське, де трудився учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно. Понад сорок років навчав дітей рідної мови в середній школі села Пруди Совєтського району. Ветеран педагогічної праці. Відмінник освіти України. Почав друкуватися ще з шостого класу в піонерських газетах та журналах «Зірка», «Барвінок», «Піонерія», «Малятко», у багатьох районних, обласних, республіканських газетах, у колективних збірниках. Пише для дітей і про дітей, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської. Член Національної спілки письменників України. Автор книжки для дітей і дорослих «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась «Ведмідь-гора».

Лисенко Олександр Євгенович народився 27 серпня 1955 року в смт. Катеринопіль в сім'ї службовців. 1972 р. закінчив Катеринопільську середню школу №1. 1974-1979 рр. навчався на історичному факультеті Київського педагогічного інституту. Після закінчення інституту в 1979 р. був направлений працювати в с. Гера Бориспільського району Київської області вчителем історії. Потім перейшов працювати в м. Київ в музичне училище ім. Глієра викладачем історії. Згодом поступив навчатися в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, а пізніше докторську, отримав звання професора і перейшов працювати в інститут історії при Академії Наук; очолює відділ історії, де й працює до цього часу.В 2006 році Олександру Євгеновичу Лисенку присвоєно звання «Заслужений діяч науки і техніки». Він співавтор декількох монографій.Проживає в м.Київ. Лихолат Андрій Васильович (1914-1993) народився 12 грудня 1914 року в с. Розсохуватка Катерпинопільського району в сім'ї селянина-бідняка. В 1940-му він закінчив історичний факультет Київського університету, а через два роки - Вишу партійну школу при ЦК ВКП (б).В 1942-1957 роках А.В. Лихолат працював в апараті ЦК КПРС, потім чотири роки завідував сектором публікації партійних документів Інституту історії партії ЦК КП України, а з 19861 року працює старшим науковим співробітником інституту історії Академії наук УРСР. Доктор історичних наук, професор заслужений діяч науки, лауреат Державної премії за участь у створенні 10-го тому «Історії України», Лауреат премії Академії наук України ім.. Манільського. Помер в 1993 році.

Матула Петро Мусієвич- український громадський діяч США, автор ідеї та учасник створення пам'ятника Василю Липківському у США. Народився Петро Матула у 1928 році у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді 'книговодом' (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю. Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи були успішно закінчені, а п'ятий перервала війна. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після 'воєнної перерви' у 1945 р. і закінчив у 1949 р.З дитинства Петрусь захоплювався конструюванням, будуванням, технологією. Родина Матул і тисячі інших українців вирушають самотужки на Захід. Хлопцеві тоді було 15 років. Отже, родина Матул потрапила до Брецлау, що у Польщі (тепер Вроцлав), де її представників помістили у бараках разом з раніше насильно привезеними молодими людьми з України, т.зв. 'остарбайтерами'. Усі вони працювали на фабриці Круппа. Ця праця тривала до кінця 1944 року. Фронт був близько і тому необхідно було вирушати далі на Захід. Таким чином Матули дійшли до Баварії в Західній Німеччині. Одного дня, на майдані того німецького містечка, місцеві 'бауери' (фермери) обирали серед українців робочу силу. Кожен з членів родини Петра потрапив до різних господарів. Таке роз'єднане життя тривало аж до капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. Скоро після капітуляції почали організовуватися національні табори біженців: українські, польські, російські і т.п. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була ціла мережа українських таборів. У них українці влаштували досить цивілізоване життя: були церкви, школи, театри, були наукові доповіді, були спортивні і молодіжні організації, був Пласт і т.п. Табір, в якому перебували Матули, знаходився у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору була визнана німецьким міністерством освіти. Кінцеві іспити здавалися перед комісією українських викладачів з участю німецького представника. В тій школі Петро Матула закінчив середню освіту у 1949 році.Всього в ФРН сім'я Матул пробула 6 років. У кінці 1949р., одна українська родина, яка сама жила в таборі, заручилась за Матул, що в Америці вони матимуть роботу і не будуть на утриманні американського суспільства. На основі такої запоруки Матули дістали дозвіл їхати до Америки.На початку шкільного 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, чий табір був перевезений з міста Бамберга до м.Байройта через консолідування малочисельних таборів. Народилась дівчина і виросла у Києві. До Америки приїхала у 1950 році зі стипендією до коледжу у штаті Небраска. У 1953 р. Петро та Ольга одружилися. Пані Ольга Матула активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св.Андрія, що у Вашингтоні. Вся благодійна діяльність сестрицтва спрямована для потребуючих в Україні.У післявоєнний період розпочалась третя хвиля української еміграції до Північної Америки. У 1940 році до Нью-Йорка родину Матул було привезено військовим кораблем. З Нью-Йорка 'працедавець' привіз родину Матул вантажівкою на 'постійне' перебування до сусіднього штату Нью-Джерсі. Родині відвели окреме помешкання і наступного дня кожен пішов шукати собі працю. Перше, на що натрапив молодий Матула, було миття посуду у ресторані. Наступною роботою було миття автомобілів на бензинозаправці. Кількома місяцями пізніше пан Петро вступає до інженерного колледжу. Після закінчення коледжу всі 50 років Петро Матула пропрацював інженером. А вечорами всі ці 4 роки пан Петро ходив до школи здобувати ступінь маґістра. Наступні 11 років пан Матула пропрацював у 5-ох інженерних фірмах. У 1966 році родина переїхала в околицю Вашинґтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після 36 років праці в ній, пішов на пенсію у 2002 році.Зв'язок з Україною Матули мали через родичів. Ще за радянських часів Мусій Германович та Килина Тарасівна почали листуватися з рідними і висилати їм пакунки. Через деякий час пана Петра відшукав його двоюрідний брат з Катеринополя (Черкаської обл.) і по цей день вони підтримують жвавий зв'язок.
Мачулін Володимир Федорович - український вчений у галузі елементної бази електроніки, академік Національної академії наук України (2009), доктор фізико-математичних наук (1995), професор (2007), Заслужений діяч науки і техніки України (1998), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1994, 2003). З 1981 р. по 2003 р. працював у президії НАН України, пройшов шлях до начальника Науково-організаційного відділу Президії НАН України, а з 2003 р. очолює Вищу атестаційну комісію України. Народився у 1950 році смт. Катеринопіль. в 1973 р. Закінчив Київський політехнічний інститут.Наукова діяльність розпочалася в Інституті фізики напівпровідників АН УРСР, де він у 1978 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук.У 1995 р. в Інституті металофізики ім. Г. В. Курдюмова НАН України Володимир Федорович захистив докторську дисертацію.У 2000 р. обраний членом-кореспондентом НАН України.У 2003 р. призначений директором Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України. Водночас він є керівником відділення «Структурного i елементного аналізу напівпровідникових матеріалів i систем» цього Інституту. В. Ф. Мачулін відомий фахівець у галузі вивчення структурної досконалості напівпровідників методами рентгенівської та рентгеноакустичної діагностики, автор кількох монографій та багатьох наукових статей, присвячених експериментальному дослідженню закономірностей динамічної дифракції рентгенівських променів на кристалах, які одночасно містять статичні та змодельовані акустичні спотворення структури, і створенню на базі отриманих даних високочутливих рентгеноакустичних методів структурної діагностики кристалів.Підготував двох докторів і двох кандидатів наук. Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки: «Ренгено-оптико-акустичні явища в реальних кристалах при комбінованому впливі різних фізичних полів» (1994), «Монокристали сапфіру: розробка високорентабельних технологій, освоєння промислового виробництва конкурентноздатних на світовому ринку сапфірових елементів для оптики, електроніки та медицини» (2003).

Мінералов Юрій Іванович(1948-2012) - російський літературознавець, поет і критик, заслужений діяч науки Російської Федерації, доктор філологічних наук, професор, член Спілки письменників Росії.Народився 30 травня 1948 року в с. Суха Калигірка Катеринопільського району Черкаської області в сім'ї інженера-картографа Івана Миновича Мінералова - сина сибірського православного священика Мини Олексійовича Мінералова. Восени 1948 року батьки із сином Юрієм повернулися до Сибіру, де родина проживала в Хакасії (Чорногорськ), потім у Кемеровській області (Сталінськ, згодом - Новокузнецьк).Закінчив філологічний факультет Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. П'ятнадцять років викладав у Тартуському університеті, 25 років (1987-2012) працював у Літературному інституті імені О.М. Горького - професор, завідувач кафедри російської класичної літератури і славістики.Доктор філологічних наук (1987), заслужений діяч науки Російської Федерації (2004), член Спілки письменників Росії.Автор книг ''Поэзия. Поэтика. Поэт'', ''Так говорила держава. ХХ век и русская песня'', ''Теория художественной словесности'', ''История русской литературы (90-е годы ХХ века)'', ''История русской словесности ХVIII века'', ''Поэтика. Стиль. Техника'', ''История русской литературы ХIХ века (40-60-е годы)'', ''История литературы ХХ века (1900-1920-е годы)'' (в співавторстві з І.Г. Мінераловою), ''История русской литературы ХIX века (70-90-е годы)'' (в співавторстві з І.Г Мінераловою), ''История русской литературы ХІХ века (1800-1830-е годы)'', ''История русской литературы ХVIII века'', ''Контуры стиля эпохи'', ''Введение в словянскую филологию'', ''Сравнительное литературоведение''.Видав також книги віршів ''Ємайыги'' (1979), ''Красный иноходец'' (1995), ''Хроники пасмурной Терры'' (2000), ''О, солнце мое!'' (2003), книгу віршів і прози ''Река времён'' (2008).Помер 2012 році.

Моргун Володимир Васильович народився 10 (16) березня 1938 року в селі Новоселиця. Після закінчення сільськогосподарської академії з 1968 по 1986 рр. працює в інституті молекулярної біології і генетики НАН України ( з 1979 р. завідує відділом в цьому інституті). З 1986 р. працює директором інституту фізики рослин і генетики НАН України. Моргун Володимир Васильович відомий генетик, академік НАН України з 1990 р., член-кореспондент НАН з 1985 р., Лауреат Державної Премії СРСР (1986), Лауреат Премії ім.. В.Л. Юр'єва (1993), Лауреат Державної Премії України (1982, 1997).

Мороз Олексій Григорович — академік АПН України, доктор педагогічних наук, професор. Народився 14 січня 1940 р. у с. Новоселиця Катеринопільського р-ну Черкаської обл. Після закінчення місцевої СШ здобув учительський фах у Корсунь-Шевченківському педучилищі.З 1962 по 1967 рр. — студент фізико-математичного факультету Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького. Після закінчення Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького в 1967 р. вчителював у Розсоховатській СШ Катеринопільського р-ну та Юрківській СШ Звенигородського р-ну на Черкащині.Після навчання в аспірантурі Київського державного університуту ім. Т. Г. Шевченка на кафедрі педагогіки вищої школи в 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Шляхи забезпечення наступності в самостійній навчальній роботі учнів середньої загальноосвітньої школи і студентів вузу» і повернувся працювати у КДПІ імені О. М. Горького спочатку асистентом кафедри методики викладання фізики, потім старшим викладачем, доцентом, заступником декана фізико-математичного факультету, головою місцевкому, завідувачем лабораторією наукових основ вищої педагогічної освіти, завідувачем кафедри наукових основ управління загальноосвітньою школою, деканом педагогічного факультету.Захистив докторську дисертацію, присвячену проблемі адаптації молодого вчителя.У 1992 р. обраний дійсним членом Академії педагогічних наук України. Протягом наступних років брав активну участь у розбудові національної освіти: плідно працював заступником міністра освіти України, був директором Інституту післядипломної освіти Національного ун-ту імені Т. Г. Шевченка.З 2000 р. і до останнього подиху життя очолював створену ним кафедру педагогіки і психології вищої школи НПУ імені М. П. Драгоманова, яка здійснює психолого-педагогічну підготовку магістрантів і аспірантів — майбутніх викладачів ВНЗ.Науково-педагогічна і громадська діяльність О. Г. Мороза високо оцінена державою. Присвоєно звання : Відмінник народної освіти СРСР Відмінник освіти України Нагороджений: Почесною грамотою Верховної Ради України Орденом святих Кирила і Мефодія медаллю А. С. Макаренка численними Грамотами Міністерства освіти і науки України та багатьма іншими нагородами.Академік О. Г. Мороз — відомий український учений у галузі педагогічної науки. Ним розроблена система психолого-педагогічної підготовки майбутнього вчителя, зокрема гуманізації та гуманітаризації змісту педагогічної освіти, удосконалення самостійної навчальної роботи студентів, формування педагогічної творчості і професійної майстерності майбутніх учителів, підвищення якості перепідготовки педагогічних кадрів та ін.Його книги «Професійна адаптація молодого вчителя», «Навчальний процес у вищій педагогічній школі», «Педагогіка і психологія вищої школи», «Викладач вищої школи: психолого-педагогічні основи підготовки» та численні публікації в наукових часописах і матеріалах міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій узагальнюють плідний багаторічний науковий і педагогічний досвід.Науковий доробок Олексія Григоровича активно впроваджується в практиці роботи педагогічних ВНЗ і загальноосвітніх шкіл. Створена ним наукова школа впродовж багатьох років досліджує психолого-педагогічні проблеми підготовки майбутніх учителів.Під його керівництвом захищено 19 докторських і 77 кандидатських дисертацій. Він багато років був головою та членом спеціалізованих рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій із педагогіки і психології в НПУ імені М. П. Драгоманова.

Наєнко Михайло Кузьмович народився 1938 року в с. Гуляйполе Катеринопільського району.Заслужений діяч науки і техніки України, професор в галузі філології, член національних спілок журналістів і письменників України, лауреат Шевченківських премій, викладач Київського національного університету ім.. Т.Г. Шевченка. Освіта: Лубенський сільськогосподарський технікум (1961), філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966).1966–1970 роках викладав українську літературу у Київському музичному училищі ім. Р.Глієра. Упродовж 1970–1973 років завідував відділом журналу «Знання та праця», від 1973 — відповідальний секретар, заступник головного редактора журналу «Українська мова і література в школі». 1977 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблеми розвитку української радянської новелістики в період становлення літератури соціалістичного реалізму (двадцяті роки)» і з 1979 до 1991 року працює старшим науковим співробітником, ученим секретарем, провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.1989 року захистив докторську дисертацію «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Відтоді 15 років очолював кафедру теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.Упродовж 1992–2001 років був деканом філологічного факультету цього університету. З 2004 до 2009 року — професор кафедри теорії літератури та компаративістики цього університету. У доробку Михайла Наєнка понад 500 наукових та літературно-критичних праць. Найвагоміші з них — «Краса вірності» (1981), «Романтичний епос» (1988, 2000), «Григорій Косинка» (1989), «Українське літературознавство. Школи. Напрями. Тенденції» (1997). Один з авторів підручників та академічних видань: «Українська література» (1976. 1980), «Українська радянська література» (1979), «Історія української літератури. В 2-х томах» (1987–1988), «Історія української літератури ХХ століття. В 2-х томах» (1996, 1998).Також Михайло Наєнко — автор ряду статей до УЛЕ, ЕСУ та інших енциклопедичних видань. Окремі статті та рецензії на праці М.Наєнка публікувалися в Польщі, Росії. Хорватії. Чехії, США. Визнаний «Людиною року» біографічними інституціями США та Великої Британії.Голова редакційної колегії щорічника «Філологічні семінари» (Київ), редакційної ради альманаху «Рідний край» (Полтава), член редколегії журналу «Слово і Час» (Київ).Нині — на пенсії.

Пономаренко Анатолій Федорович(1922-2009) - народився 2 лютого 1922 року в селищі Катеринопіль. - український художник театру і кіно, графік, заслужений художник УРСР з 1973 року. Закінчив 1946 р. Київське художнє училище. Брав участь в оформленні фільмів : «Подвиг розвідника» (1947), «Третій удар» (1948); вистав у Київського ТЮГу «Комсомольська лінія» Кравченка, «Котигорошко» Шияна, 1960 та Київському українському драматичному театрі ім.. І. Франка «Острів твоєї мрії» Зарудного, 1964; «Мої друзі» Корнійчука; в Донецькому оперному театром «Дон Кіхот» Мінкуса, 1987. Оформляв книжки О. Гончара, М. Рильського, Т. Шевченка, нотні видання, виготовляв медалі, ювілейні знаки та художні листівки, автор серій акварелей та пейзажів Карпат, натюрмортів.

Постолака Володимир Самійлович(1935-2011рр.) - композитор-пісняр і поет-гуморист. Народився 28 серпня 1935 року у багатодітній селянській родині в с. Капустине Шполянському району.Закінчив з відзнакою Тульчинське культурно-освітнє училище та Московський університет мистецтв, як теоретик. Працював керівником народних хорів, методистом по хору та вокалу у районних Будинках культури і вже понад двадцять років – учителем музики в загальноосвітніх школах. Має близько десяти своїх власних збірок, як музичних, так і гумористичних. Володимир Постолака – багатократний лауреат престижних фестивалів та музичних конкурсів, дипломант Міжнародного конкурсу «Створімо сучасну українську патріотичну пісню».Володимир Постолака на громадських засадах керував славнозвісним співучим гуртом «Чотири Броди».Помер в 28 листопада 2011 році.

Радзієвський Микола Іванович (1884-1965) - диригент, композитор, музично-громадський діяч. Народився 27 листопада 1884 року в с. Срки на Черкащині. Навчався на математичному факультеті Київського університету, в Московській консерваторії в класах О. Ільїнського, Ф. Кенемана. У 20-х роках організував у Києві експериментальний оркестр народних інструментів «МІК». Працював в оперних театрах Києва (1928-34, 1941-42), Вінниці (1934-41). Після 1945 - завідуючий музичної частини і диригент Вінницького і Проскурівського (Хмельницького) музично-драматичних театрів. Заслужений артист Республіки (1930). Член СКУ (до 1941).Помер 27 травня 1965 року в Хмельницькому.

Рижак Станіслав Семенович(1935-2010) - народився 31 березня 1935 року в с. Соболівці Шполянського району в родині вчителів.В 1958 році поступає в Черкаське медичне училище, після навчання в якому був направлений на роботу медичним працівником в с. Ступичне Катеринопільського району Черкаської області. З 1999 року перебуває на заслуженому відпочинку. Вірші почав писати ще в шкільні роки. Серйозно займатися творчістю почав в 60-х роках. Друкується в районних та обласних періодичних виданнях. Пише пісні. В його поетичному доробку збірки : «Соловейкова весна» (2006), збірки для дітей «Дідусева пасіка» (2001), «Мої квіти - для вас, діти» 2007).Руренко Аграфіна Ірінархівна -8.07.1930 року народження, народилася в с. Ступичному Катеринопільського району в сім'ї селян. У цьому ж році сім'я виїхала до міста Маріуполя. У 1939р. родина повернулася у с. Любисток Катеринопільського р-ну., звідкіля ходила до Мокрокалигірської середньої школи, де закінчила 7 класів.У 1947р. вийшла заміж за Руренко Дмитра Платоновича механізатора місцевого колгоспу ім. Петровського с. Лисича Балка, народила та виховала З дітей. З ранніх років працювала в колгоспній польовій ланці цього ж колгоспу. Пізніше (приблизно з 18 років) пішла працювати на тваринницьку ферму. В 60-х роках перейшла працювати на свиноферму. За високі досягнення та визначні успіхи досягнуті у розвитку сільського виробництва та виконання п'ятирічного плану, продажу продукції землеробства та тваринництва Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8.04.1971р. присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.З 1973 року по 1985 рік (до виходу на заслужений відпочинок) працювала на посаді голови сільської ради с. Лисича Балка. Будучи на пенсії працювала 2 роки на посаді начальника цивільного захисту села.

Сиваченко Микола Єфремович (1920-1988) - український літературознавець і фольклорист. Директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УРСР (з 1964). Член-кореспондент АН УРСР (обрано 20 грудня 1967 року). Народився 1920 року в с. Ямполі Катеринопільського району в селянській сім'ї. Дослідник-текстолог творчості Леоніда Глібова, Панаса Мирного, Степана Руданського й інших українських письменників 19 століття.Головний редактор академічних видань творів Панаса Мирного в 7 томах (1968–1971).Автор праць «„Енеїда' І. Котляревського: (До 150-річчя з часу опублікуванн)», «Панас Мирний — перекладач Островського», «Анатолій Свидницький: (До 115-річчя з дня народження)», «Неопубліковані листи Василя Стефаника», «Архип Тесленко», «З історії створення роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?'», «Анатолій Свидницький і його роман „Люборацькі'», «До питання про канонічний текст „Народних оповідань' Марка Вовчка», «Про текстологічне вивчення й видання художньої спадщини Панаса Мирного: Деякі підсумки і перспективи» та багатьох інших.Помер 1988 року.

Снігур Омелян Григорович(1898-1970рр) - народився 1898 року. Нелегким був його життєвий шлях. Втупив у Шостаківську артіль 'Нове життя' (згодом дільниця Катеринопільського колгоспу імені Леніна на Черкащині) в перші дні її заснування. В 1931 році став чабаном і понад три десятиліття присвятив розвитку вівчарства. Не було жодного року, щоб Омелян Григорович не виконав взяті зобов'язання. Літом і взимку, вдень і вночі - однаково пильно доглядав він отару в кілька сот голів. Шукав найкращі місця випасу, застосовував найефективніші методи догляду овець, постійно читав спеціальну літературу.Він вчився сам і вчив своїх помічників. І мав результати: 210 ягнят на 100 вівцематок, майже по п'ять кілограмів вовни з кожної вівці. За досягнуті успіхи в розвитку вівчарства Омеляну Григоровичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1958), він нагороджений також Золотою медаллю Всесоюзної виставки досягнень народного господарства.Помер О. Г. Снігур у 1970 році.

Худоба Автоном (1882-1921) - український поет початку ХХ століття, творчість і доля якого мало відомі сьогоднішньому читачеві.Автоном Оверкович Худоба народився 1882 року в селі Киселівці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Катеринопільського району Черкаської області) у козацькій родині. Батьки його мали чверть десятини землі. Крім Автонома, у родині зростали брат Макар і дві сестри - Єлизавета та Мотря. Коли хлопцеві виповнилось дев'ять років, його віддали до церковно-парафіяльної школи. Там він вперше прочитав російських поетів О.С. Пушкіна, О.В. Кольцова, В.А. Жуковського, познайомився з віршами Т.Г. Шевченка. У 1894 році школу було закінчено і батьки віддали його на навчання до столяра. Потім, на засланні, ця професія стає йому в нагоді.26 листопада 1903 року козак Автоном Худоба був призваний до армії. 1 січня 1904 року він прийняв присягу і став рядовим Київського саперного полку. Йшла підготовка до війни з Японією. У казармах почали з'являтися листівки ''До солдатів Київського військового округу'' і ''Війна'' від 7 і 9 лютого 1904 року. В них мова йшла про безглуздість майбутньої війни... Нашого земляка безпідставно звинуватили у поширенні цих листівок і відправили на поселення до Сибіру. Там він і почав віршувати...У1919 році побачила світ поетична збірка А. Худоби ''Цвіт серця і душі''. Помер наш земляк у 1921 році. Похований у селі Гельмязеві.

Філіпов Михайло Михайлович (1858 - 1903) - російський вчений-енциклопедист, письменник і журналіст. Народився 12 липня 1858 р. в с. Вікнине Катеринопільського району. У 1892 р. здобув ступінь доктора філософії Гейдельберзькому університеті. У філософії стояв на позиціях позитивізму. Був засновником і редактором (1894-1903) журналу «Научное обозрение», редагував виданий П.П. Сойкіним «Енциклопедичний словник» (Т. 1-3, 1901). Основні праці: «Філософія дійсності».Великі заслуги М.М. Філіпова у популяризації видатних діячів світової науки й суспільної думки. Як письменник М.М. Філіпов подарував читачам історичні повісті «Остап» (1887), «Дворянська честь»(1890), та «Обложений Севастополь», (т. 1-2,0 1888-1889), присвячений головній події Кримської війни 1853-1856 років, героїчній обороні Севастополя. Останні роки свого життя Михайло Михайлович присвятив проблемі електропересилання вибухової на великі відстані. Глибоко ерудований учений, він вважав, що розв'язання цієї проблеми стане перешкодою для паліїв нових воєн.12 червня 1903 року М.М. Філіпов раптово помер. Миттю набігли представники охранки. Вони захопили все його листування, документи, записи дослідів і прилади. Причини загибелі так і не було встановлено. (Та існує друга версія за якою Філіпов трагічно загинув при випробуванні в лабораторії власного винаходу).

Филипович Павло Петрович (1891-1937) - український поет і літературознавець. Народився 20 листопада 1891 року в с. Кайтанівка Катеринопільського району. Українською мовою почав друкуватися з 1919 р. в журналі «Музагет». У 20-х роках належав до неокласиків, що позначилося на його творчості (збірки поезій «Земля і вітер», 1922; «Простір», 1925).Працював над висвітленням російсько-українських літературних зв'язків («Шевченко і декабристи», 1926; «Пушкін в українській літературі», 1927 та ін.), досліджував творчість І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Олеся («З новітнього українського письменництва», 1929) та ін. п.Филипович був одним із редакторів розкішно виданих двох збірників «Шевченко і його доба» (1925), згодом заборонених.Письменник успішно перекладав Пушкіна, Брюсова, Бодлера.Павло Пилипович був заарештований 1935 року і засуджений за сфабрикованою справою на десять років. Заслання відбував спочатку у Ведмежій Горі (табір на північ від Ленінграда), а згодом на Соловецьких островах.Дати смерті Павла Филипповича - філолога академічного типу, який по суті ніколи не займався політикою, не уточнені ( у літературі фігурують дві дати: 1937 та сорокові роки, буцімто у сороковому - повторний суд та знову заслання на десять років (М. Жулинський). Уся літературна спадщина письменника була конфіскована органами НКВС і не збереглася.

Фурман Василь Миколайович народився 2 грудня 1973 року в селі Шостаково Катеринопільського район, Черкаської область — економіст, доктор економічних наук (2006).У рідному селі з відзнакою закінчив «восьмирічку», а згодом й Катеринопільську середню школу № 2 з медаллю.У 1991 році вступив до Київського національного економічного університету, який закінчив з червоним дипломом. Вже на п'ятому курсі працював в банку. Після закінчення університету вступив до аспірантури та викладав у альма-матер економіку підприємства.Вдало закінчивши аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію. У 2006 році став наймолодшим доктором економічних наук і сьогодні є автором більше 40 наукових робіт та ректором Київського інституту банківської справи.Трудовий шлях розпочався у 1995 року з посади спеціаліста аналітичного відділу у УБ «Відродження», а через рік, досягнувши певних успіхів вже і провідним економістом у «Промінвестбанку». У 2001 році очолив дочірну компанію «Промінвестбанку». Має ряд відзнак та нагород: «Найуспішний топ-менеджер України 2005 року», Лідер галузевого рейтингу ТОП 100 «Кращі топ-менеджери України 2005 року», Відзнака за професійні досягнення та особистий внесок у розвиток економіки України у 2005 році, Лідер галузевого рейтингу ТОП 100 «Кращі топ-менеджери України 2005 року».Займається активною громадською роботою, член Катеринопільського земляцтва. У серпні 2011 році був обраний Головою громадської організації «Наш Дім — Шевченків Край». Нині займає посаду ректора Київського інституту банківської справи.

Цимбал Віктор Іванович (1902-1968). Художник, графік, громадський діяч, меценат народився 29 квітня 1902 року у с. Ступичне Катеринопільського району в родині народних учителів. Закінчив II Київську українську гімназію ім.. Кирило- Мефодіївського братства. Підлітком -гімназистом записався до Студентського куреня. Воював у лавах Української армії. 1920 р. потрапив до таборів для інтернованих у Польщі, де малює портрети інтернованих, робить оформлення для аматорських театральних вистав, виконує ілюстрації для табірних видань. 1922 р. нелегально перетнув кордон з Чехо-Словаччиною. У Празі закінчив Державну Високу мистецько-промислову школу й одночасно Українську студію пластичного мистецтва. Відомим він стає в 1925 році, коли серед найкращих художників І премію у конкурсі на портрет чеського історика Франтішека Палацького отримав студент, українець-емігрант Віктор Цимбал.1928 року переїздить до Аргентини, де прожив 33 роки. Працюючи у рекламній графіці, посів провідне місце не лише в Країнах Південної Америки, а й у Західній Європі та США (Мексики, Бразилії, Чілі, Німеччини, Великобританії). Виконував державні замовлення на проекти грошей, марок, гербів, документів, рекламну графіку для найбагатших фірм і банків. В результаті на виставках «мистецтва пропаганди» Віктор Цимбал отримує чотири золоті медалі і стає найвидатнішим графіком Південної Америки. Значні кошти Віктор Іванович віддавав як меценат українській діаспорі Аргентини.Покинувши рідну землю 16-тирічним юнаком, Віктор Цимбал назавжди залишився не просто патріотом України, а й глибоко національним митцем. У своїх живописних полотнах відтворював духовний світ, давні традиції, історію, релігію батьків («Золоті Ворота», «Веселка над Києвом», «Горб Перуна», «Софійські бані», «Кам'яна баба», «Христос у пустелі», «Молитва», «Три душі», «Катаклізм», «Божа Мати Північного Сяйва», «Творець», «Непорочна», «Ар

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

Височанський Павло Федорович(1892-1940) - відомий український кооперативний діяч - народився 1892 року в с. Вікнине Катеринопільського району. Нащадок Семена Височана - полковника за гетьмана Богдана Хмельницького. Закінчив із золотою медаллю Звенигородську комерційну школу (1912), Київський комерційний інститут (1918). Працював у різних кооперативних установах, Кооперативному інституті в Києві. Після Лютневої революції 1917 р. перебував у Звенигородці. Друкував статті в газеті ''Звенигородська зоря'', видав брошури ''Чи варто нам жаліти за царями?'' (Звенигородка, 1917), ''Як жив український народ'' (Полтава, 1917). Репресований 1930 р. Після в'язниці Височанського вислали в Саратов, потім на мідні копальні Корсак-Пай Карагандинської області, де й загубився його слід на початку сорокових років XX століття. Автор дев'яти книжок, серед яких - ''Коротка історія кооперативного руху на Україні'', ''Начерк розвитку української споживчої кооперації'' (обидві - 1925), ''Кооперативний кредит'' (1928).

Галич Марія Олександрівна (1898 - 1974) - прозаїк. Народилась 19 серпня 1898 року в с. Суха Кали гірка. Член київської літературної групи «Аспис» - «Ланка» - «МАРС» (1923- 29). Закінчив Київський Інститут народної освіти (1926). Учителювала у Києві (1926-30)., Харкові (1930-39). Була лібретистом Київської кіностудії художніх фільмів. Під час німецької друкувалася у журналі «Засів». Згодом оселилася у Львові, працювала викладачем інституту удосконалення учителів, лектором при товаристві «Знання». Авторка збірника новел «Друкарка» (1927), «Моя кар'єра» (1929). У її творчості відображено тематико-стильову еволюцію української малої прози. Ранні етюди «Перстень», «Убили», «Небела» - стислі мініатюрні замальовки про нужденне село, вдовину долю. Твори майже безсюжетні, цікаві художніми засобами імпресіоністською символікою, асоціативним згущенням емоцій. Наприкінці 60-х років в газеті «Літературна Україна» опублікувала спогади про Є. Плужника, Б. Антонечка- Давидовича, Г. Косинку. Упорядкувала зі своїм чоловіком С. Постриганем «Термінологічний словник лісівника» (1980). У рукописах залишилися у 50-60 роках повісті «Як я знайшла рушницю», «Мати і діти», «Єва», «На суді», «Хлібороби»(з присвятою Г. Косинці), автобіографічний роман «Ганна Гай».Померла 22 січня 1974 року в м. Львові.

Гірник Іван Павлович народився 25 лютого 1926 р. у с. Вербовець (зараз Катеринопільський район), проживав у м. Ватутіне. Проводив розвідки і прекрасно знав пам’ятки археології Черкащини. Краєзнавець обстежив сотні археологічних пам’яток, багато з яких сам і виявив. Це поселення трипільської культури у селах Неморож (2 поселення) Звенигородського, Бондарка та Гончариха Катеринопільськово районів; доби бронзи біля с. Козацького Звенигородського району, скіфського часу біля сіл Богачівка, Гудзівка, Гусакове, Неморож, Стебне Звенигородського, с. Васильків Шполянського районів; черняхівської культури біля сіл Богачівка, Гусакове, Козацьке, Михайлівка, Новоукраінка, Стебне Звенигородського, Бондарка, Кайтанівка Катеринопільського районів; сліди виробництва у селах Бондарка (Ливарне), Ступичне (Поташ) КатеринопІльського району; кургани у с. Богачівка, Павлівка, Стецівка, Хлипнівка, Чичиркозівка, Юрківка Звенигородського, Новоукраінка, Суха Калигірка Катеринопільського районів та ін. Є автором ряду публікацій в наукових журналах та збірках, статей до Зводу. Значна частина доробку І.П. Гірника так і залишилася в рукописах. Потрібно сказати, що на сьогодні спадщина краєзнавця повністю не опрацьована і не систематизована. Юнаком був відправлений до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, проте з цих життєвих випробувань виніс не лише негатив, але у Німеччині освоїв ряд професій – робітничих і технічних, повернувшись додому гарним майстром. Його археологічні пошуки не були обмежені ні хронологічно, ні і географічно. Так, Іван Павлович відкрив поселення раннього залізного віку у с. Васильків Шполянського району. І.П. Гірник 29.04.1991 р. був офіційно зарахований на роботу і до кінця свого життя працював у відділі охорони пам’яток археології, що у 1993 р. став складовою Черкаської археологічної інспекції. Розширилося і коло його діяльності. Тепер, крім розвідок та написання статей до Зводу, Іван Павлович здійснював обстеження земельних ділянок, що відводилися під новобудови, прокладання газопроводів, реконструкцію доріг, фермерські господарства та ін. Археолог проводив планові розвідки, писав статті до Зводу і археологічні довідники, працював над каталогом знахідок римських монет на території краю, постійно вивчав друковані джерела, вів листування та спілкувався з однодумцями. З часом діяльність І.П. Гірника отримувала все більшу підтримку серед археологів та краєзнавців. У І992 році була запроваджена обласна премія ім. В.А. Стефановича. У І993 р. найкращим був визнаний І.П. Гірник. Діяльність Івана Павловича Гірника є невід’ємною складовою частиною розвитку археології та краєзнавства Черкащини другої половини XX ст.

Гірник Микола Андрійович (1923-1981) - Народився 7 червня 1923 р. в селі Вербівці Катеринопільського району в селянській сім'ї. Закінчив Київський університет, Вищі літературні курси в Москві. Був на газетній роботі, завідував відділом поезії журналу «Вітчизна». Учасник Великої Вітчизняної війни. Член КПРС. Перші вірші надрукував 1938 р. в районній газеті. Перша книжка поезій «Моя Звенигородщина» вийшла 1950 р. Остання збірка віршів, писаних уже важко хворим поетом (вийшла посмертно), має назву «Назавжди солдат». У цьому є свій сенс: солдатська звитяга — одна з магістральних тем поетичної спадщини М. Гірника, солдатською відданістю народові міряється в ній покликання поета. Гостро цікавили М. Гірника морально —етичні проблеми, людська совість, людське серце.Помер 8 грудня 1981 р.Збірки: і «Вірність» (1952), «Ромашковий цвіт» (1955), «Совість» (1957), «Сурмачі» (1959), «Стартують мрії» (1963), «Сузір’я серця» (1965), «Крізь відстані» (1969), «Одвічне, сьогоденне» (1973), «Невтома» (1975), «Назавжди солдат» (1983) та ін.

Головковський Володимир Сергійович народився 8 жовтня 1948 року в селищі Катеринопіль Черкаської області в сім'ї службовців. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка (1976), відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України (1982). Роботу в пресі розпочав у 1967 році на посаді кореспондента Катеринопільської районної газети. З 1986 року - відповідальний секретар редакції обласної газети «Черкаська правда» (нині - «Черкаський край»), заступник редактора, з 1997 року - головний редактор цієї газети.Член Національної спілки журналістів України з 1980 року.З 2010 року на пенсії.

Гризло Семен Григорович (1879 -1921) - Народився 1879 року (за іншими даними в кінці 1880-х рр. ) в смт. Катеринопіль. Працював волосним писарем, учителем початкової школи. Під час Першої світової війни - військовий писар. Один із засновників від квітня 1917 - Звенигородський полковник, від жовтня - генеральний хорунжий Вільного козацтва. У 2-й половині лютого 1918 р. козаки Гризла (близько 20 тисяч осіб) примусили скласти зброю та військове майнол гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, згодом - 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Організував партизанський загін, який діяв у Холодному Яру і на Звенигнородщині. Наприкінці 1920 р. об'єднався із загонами отаманів Цвітковського та П. Дерешука. Об'єднаний загін (3 тис. багнетів та 600 шабель) під загальним командуванням отамана А. Гулого-Гуленка вів бої проти більшовицьких військ, зокрема частин 1-ї кінної армії та бригади Г. Косовського. Загинув у бою З березня 1921 р.

Гудзенко Прокіп Микитович ( 1913— 1982) — український радянський педіатр, професор (з 1961 року).Народився 4 (17 грудня) 1913 року в селі Ромейково-Гончарисі (тепер Гончариха Катеринопільського району Черкаської області). Після закінчення в 1939 році Київського медичного інституту працював лікарем у Хмельницькій області.У період радянсько-німецької війни воював у партизанському загоні. У 1946—1965 роках працював в Чернівецькому медичному інституті (в 1962—1965 роках — проректор). У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему «Питання патогенезу і клініки туберкульозного менінгіту у дітей».З 1965 року — завідувач кафедрою і декан Київського медичного інституту. Одночасно був головним педіатром Міністерства охорони здоров'я УРСР і головою Республіканського товариства педіатрів. З 1967 року — головний редактор журналу «Педіатрія, акушерство i гінекологія». Помер 29 листопада 1982 року. Похований в Києві на міському кладовищі «Берківці».Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.Присуджено в 1979 році Державну премію УРСР.Опубліковано 153 наукові роботи Прокопа Гудзенка (в тому числі вісім монографій), які присвячені фундаментальним дослідженням проблем дитячого туберкульозу, дизентерії та стафілококових захворювань. Ряд робіт — з питань вигодовування та харчування здорових і хворих дітей.

Діденко Микола Маркович(1944-2001)- народився 12 серпня 1944 року в смт. Катеринопіль Черкаської області. В 1961 році закінчив Катеринопільську середню школу №1 і поступив на навчання до Київського технікуму залізничного транспорту. Працював черговим на станції Дарниця, потім була військова служба в лавах Радянської Армії у Групі радянських військ у Німеччині. Після демобілізації працював на станції Дарниця та вантажником хлібокомбінату.У 1968 роців вступив до Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка на відділення політичної економії економічного факультету, який закінчив з відзнакою у 1973 р. і був направлений для вступу до аспірантури Вченою радою факультету. У грудні 1973 р. був зарахований аспірантом кафедри політичної економії природничого факультету, де продовжував працювати. У 1976 р. працював асистентом кафедри, а з 1979 р. старшим викладачем. У 1982 р. переведений на посаду доцента кафедри політекономії Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка. У 2000 р. працює професором кафедри теоретичної і прикладної економіки Київського національного університету ім.. Т.Г. Шевченка. В 1977 р. захистив кандидатську дисертацію, 1999 р. - докторську. Опублікував 43 наукові і 23 навчально- методичні роботи, 2 індивідуальні монографії.Помер Микола Маркович Діденко 25 липня 2001 р. під час відпочинку в своїм ріднім Катеринополі. І похований на Куликовому цвинтарі.

Єфремов Петро Олександрович (1883-1934) - уродженець с. Пальчик - літературознавець, критик, видавець, філолог. Петро Єфремов народився 1883 року в селі Пальчик на Київщині (нині це – Черкащина). У нього було чимало спільного зі старшим на сім років братом Сергієм, який став відомими українським публіцистом, політиком, академіком, віце-президентом Всеукраїнської Академії наук. В1910 року Петро Єфремов став студентом Київського університету. 1915 року Петро Єфремов закінчив університет і почав викладати в гімназії м. Саратова. Але його тягло в Україну. В 1917 році він опиняється в Катеринославі. Він друкує статті в катеринославських «Народному житті», «Республіканці», київському «Книгарі». Як критика його цікавить історична белетристика Адріана Кащенка, з яким, поза сумнівом вони були знайомі: Єфремов підготував шеститомник Кащенкових творів. У Катеринославському ІНО професор Єфремов читав різні курси з української філології: українське письменство, українську мову, й, зокрема, діалектологію. У 20-і роки Єфремов інтенсивно працює як критик і літературознавець. Репресований у 1929 році Помер критик в 1934 році.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 -1937 р.) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім.. Т. Шевченка у Львові. Народився в с. Пальчику, тепер Катеринопільський район. 26.06.1917 р. - Генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР. Був віце- президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН. У липні 1929 Єфремова арештували і звинуватили в організації і керівництві «Спілки визволення України». У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Відбував ув'язнення в Ярославському політізоляторі й Володимирській тюрмі. Помер 31 березня 1939 р., за три місяці до закінчення строку ув'язнення. Пленум Верховного суду УРСР 11 вересня 1898 р. скасував вирок по справі, припинивши її за відсутністю складу злочину.

Івашкевич Яків Іванович народився 12 вересня 1926 році в с. Пальчик Катеринопільського району Черкаської області в бідній селянській родині. Після закінчення восьми класів розпочалася війна, тому навчання не вдалося продовжити. Був в окупації. Після звільнення рідногнот села від окупантів пішов на фронт. Воював на Першому Українському фронті. Форсував річки Вісла і Одер. В 1945 році, незадовго до перемоги, був важко поранений в м. Бреслау, у Польщі. Після перемоги повернувся додому інвалідом II групи. Після війни продовжив навчання в Петраківській середній школі, потім на філологічному факультеті Черкаського педагогічного інституту. Здобув фах філолога, якому віддав 40 років свого життя. Працював учителем української мови та літератури у місті Ватутіне, в рідному селі Пальчику та Катеринопільській загальноосвітній школі №2. Яків Іванович - відмінник народної освіти, ветеран педагогічної праці. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Педагогічну працю поєднував з літературною та журналістською. Літературну діяльність розпочав ще в шкільні роки, друкуючи свої вірші в піонерських газетах та журналах, в альманахах та окремих збірках. В 2005 році Яків Іванович став лауреатом премії ім.. Олекси Гірника. Поет є автором окремих книг: «Вічності моя» (1998), «Іскрою викрешусь» (2002), «На перехресті доріг» (2006), «На крилах мужності і любові» (2006).

Зелінський Віктор Петрович(1864-1940рр) - народився 13 грудня 1864 року в с. Петраківка, нині Катеринопільського району. Навчався у Псковському кадетському корпусі, Константинівському артилерійському училищі, офіцерській артилерійській школі. Під час Першої світової війни Віктор Зелінський командував артилерійською бригадою шостої стрілецької Сибірської дивізії Південно-Західного фронту. Від 1915 року - у званні генерал-лейтенанта.Потрапив у німецький полон, і на початку 1918 року з ініціативи Союзу визволення України у таборах для військовополонених сформував 1-у Українську стрілецьку дивізію (так званих синьожупанників), яка у квітні 1918 року прибула до Києва, однак за підтримки Української Центральної Ради була роззброєна німецькими військами.Від жовтня 1918 року генерал Зелінський - начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу військ Української держави, в 1919 році - начальник постачання Української військової місії в Румунії, а у 1920 році - голова військової місії УНР у Варшаві. Від 1921 року Віктор Зелінський жив у м. Данциг (нині Гданськ, Польща), брав активну участь в українських військових товариствах і об'єднаннях. Написав серію публікацій з історії визвольних змагань 1917-1921 років, залишив також книжку спогадів ''Синьожупанники''. Помер 14 грудня 1940 року в м. Сопот (Польща).

Калниболотчук Микола Васильович народився 20 травня 1958 року в селі Гуляйполе Катеринопільського райолну Черкаської області. Прозаїк. Автор творів як для дорослих : повісті в нарисах ''Кому служити?'' та поезій ''В краю, де тисячі джерел'', так і для дітей : збірок казок ''Маленький грузовичок'', ''Пригоди лісового горішка'', ''Загублений ліхтарик''.Член літературного об'єднання імені Василя Симоненка при Черкаській організації НСПУ. Килимник Олег Володимирович(1913-2001) –літературознавець.Народився 26.07.1913 року в с. Ямполі Катеринопільського району на Черкащинів селянській родині якраз напередодні першої світової війни. Навчався у Первомайському педагогічному технікумі. У 1939 році закінчив Одеський педагогічний інститут. А потім була війна. Усі 900 днів блокади Ленінграда Олег Килимник був на передовій. За час війни пройшов від рядового до підполковника. Нагороджений численними нагородами. По війні Олег Володимирович закінчив аспірантуру при Інституті української літератури АН. Він написав багато книг про творчість українських письменників – В. Сосюру, А. Головка, О. Гончара, Ю.Я новського, О. Копиленка, М. Стельмаха, Г. Епіка та інших. Знав багатьох письменників та літературознавців. Мало хто знає, що справжнє прізвище нашого краянина - РОЗЕНБЕРГ. Зміну прізвища О.В. Килимник пояснив мені так: ''Я взяв прізвище дружини і мене скрізь знають як Килимника... У німців був міністр пропаганди Розенберг. Зрозуміло, що носити одне прізвище одного з фашистів я не міг і не хотів...''. Ось така інтимна подробиця.На жаль, його вже давно немає в живих. Але живуть його колишні учні і студенти, які пам’ятають його як добру, щиру і привітну людину.Помер наш славний земляк на 88-му році життя 2 лютого 2001 року. Похований в Києві. О.В. Килимник - доктор філології, професор, член Спілки письменників України. Автор книжок ''Володимир Сосюра'', ''Андрій Головко'', ''Олесь Гончар'', ''Юрій Яновський', ''З вершини літ'', ''Незабутні'' та ін.

Коваленко Микола Васильович (1887-1933рр) народився у грудні 1887 року в с. Пальчик Катеринопільського району в багатодітній сім'ї, Микола закінчив церковно-парафіяльну школу, а потім зміг поглиблювати знання самоосвітою в «університетах життя». Особливо уважно вивчав буття народу та творчість свого земляка - Тараса Шевченка. І римувати почав дуже рано. 1906 р. повчинає друкуватися у газеті «Громадська думка та журналі «Рідний край». А ще через чотири роки виходить його перша збірка «Під хрестом життя». Микола завше вважав своїм вчителем Шевченка. І теж закликав не коритись бузувірам, а боротись за вільне життя. Недаремно після виходу збірки багатії села Пальчик люто зненавиділи поета двічі довелось йому відчути всю страхітливість тюремного життя.1917 року Микола Коваленко видає збірку «Огненна сльоза», яку присвячує Кобзареві. Коли в 1917 році Михайло Грушевський оголошує Україну Народною Республікою, Микола Коваленко радіє цьому. І пише збірку «В кривавім тумані», де таврує північних поневолювачів.У 1923—28 роках Микола працює в Житомирі, стає слухачем медичного інституту і водночас редактором газети «Сільські віхи». Згодом одружується і переїздить з дружиною Таїсією Караванською до Харкова, де влаштовується літпрацівником у радіокомітет. Саме тут він друкує роман «Червоні зигзаги», на який схвально відгукнулися критики і читачі.У голодному 33-му родина Коваленків переїздить на Київщину, де поет працює в Кодрянській школі. Пише вірші, пробує творчі сили в новому жанрі - загадки.Уже після війни написав поему «Степ».У 1950 році разом з дружиною та дітьми, поселяється в Соснівці Іванківського району. Це тут поет мріє побувати у рідному селі Пальчик. Та не судилося йому це здійснити. Помер 1993 року. Коробко-Захарова Аліна Миколаївна — українська концертно-камерна співачка, народна артистка України, викладач, професор Донецької музичної академії.Народилася 11 листопада 1947 року в селищі Єрки Катеринопільського району.Закінчила Київське музичне училище імені Глієра, після чого 1969 року приїхали поступати у Донецький музично-педагогічний інститут. Згодом стала солісткою Донецької філармонії.Сценічну вокальну кар'єру розпочала 1972 року. Зі спільними виступами з ансамблем народних інструментів «Сюрприз» (керівник — заслужений діяч мистецтв України Юрій Кукузенко) гастролювала країнами Європи. Найвідоміші пісні у її виконанні — «Осіннє золото», «Гандзя», «Під небом Парижа», а також «Місто моєї любові», присвячена Донецьку авторства донецького композитора С. Мамонова і поета С. Жуковского. Виступає у супроводі камерного хору Донецької музичної академії під керівництвом Аліме Мурзаєвої та концертмейстерів Донецької філармонії С. Саварі та Л. Бородицької. Входить у число найвідоміших дончан , її називають «донецьким соловейком».
Нині викладач, завідувач кафедрою, професор Донецької музичної академії імені С. Прокоф'єва. Серед її учнів солісти Є. Удовін, Г. Братусь, Г. Кукліна, А. Ярова, О. Парецький, Е. Коржевич та інші.В 1992 року удостоєна звання Народної артистки України.Удостоєна ордена княгині Ольги III ступеня, а також Почесним знаком Міністерства культури і туризму України та Почесним знаком «За заслуги перед Донецьком».

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

Повний кавалер орденів Слави

Варяниця Іван Федорович(1925-1945) - народився 7 листопада 1925 року в селі Суха Калигірка Катеринопільського району. Весною 1944 року добровільно пішов на фронт, був командиром кулеметного відділення 1-го батальйону 34-го гвардійського стрілецького полку 13—ї гвардійської стрілецької Полтавської ордена Леніна двічі Червонопрапорної ордена Суворова дивізії 5-ї гвардійської армії. Гвардії сержант.Брав участь у визволенні Західної України, форсуванні р. Дністер, р. Сан, у визволенні Польщі, форсуванні р. Вісла. Під час боїв на Сандомирському плацдармі відзначився у відбитті фашистської танкової атаки. Був поранений, але залишився в строю. Нагороджений орденом Слави III ст.Тут же, на Сандомирському плацдармі, під час розвідки в складі спец загону розвідки, добув важливі дані про розташування оборони противника, знищив штаб гітлерівської військової частини і обслугу кулемета. Нагороджений орденом Слави II ст..Брав участь у форсуванні р. Ордер, в боях на території Німеччини. В одному з боїв, відбиваючи атаки ворога, залишився один, але не відступив. Нагороджений орденами Слави трьох ступенів: третього - 21 липня 1944 р., другого - 6 жовтня 1944 р., першого - Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР - 10 квітня 1945 року. Загинув в бою з німецько-фашистськими загарбниками 2 березня 1945 року. Похований в с. Зейхот, Німеччина.

Герої України

Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937 -1999).- народився 24 грудня 1937 в с.Єрки,Черкаської області. Український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х - 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису 'Український вісник'. Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-92 рр. - голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). З 1992 р. і до смерті - голова Народного Руху України. З жовтня 1991 - Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.Загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї. У 2000 році В.Чорноволу присвоєно звання Героя України посмертно.

Косюк Юрій Анатолієвич - власник та голова правління ВАТ «Миронівський хлібопродукт» (МХП). Герой України (2008).Народився 27 травня 1968 року у селі Червоне, Гайворонського району Кіровоградської області. Навчався в Катеринопільській школі №1 що на Черкащині.Навчання закінчив з золотою медаллю.У 1985 р. Юрій вступив до Київського інституту харчової промисловості. Однак закінчив його в 1992 р. у зв'язку з тим, що був призваний на строкову службу. Після закінчення інституту він отримав спеціальність технолога харчових виробництв Кар'єра Юрія почалася ще в студентські роки. У 1991 р. він став брокером на Київській товарній біржі. У наступному році став одним із засновників СП «ЛКБ». Компанія займалася імпортом металу, зерна, і навіть газу.У 1995 р. стає президентом ЗАТ «Науково-технічний бізнес-центр харчової промисловості». У 1998 р. підприємство реорганізовується у ВАТ «Миронівський хлібопродукт». У 2001 р. на ринок виходить торгова марка «Наша ряба». Юрій Косюк очолює агропромислову компанію, в яку входить 20 підприємств по всій Україні. «Миронівський хлібопродукт» перша в Україні агропромислова компанія, акції якої котуються на Лондонській фондовій біржі.Голова асоціації «Союз птахівників України».Має звання Герой України з врученням ордена Держави (20 серпня 2008) — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку аграрної галузі, впровадження сучасних високоефективних технологій у виробництво і переробку сільськогосподарської продукції.

Визначні постаті

Бабенко Георгій Овксентійович (1921 - 2001) — український біохімік, заслужений діяч науки України (1968), академік.Народився 2 серпня 1921 року в селі Новоселиця Катеринопільського району Черкаської області. Закінчив Донецький медичний інститут (1951). З 1954 — ректор Івано-Франківського медичного інституту, (тепер медичний університет). Праці присвячені виявленню біологічній ролі мікроелементів в організмі людини за різних фізіологічних і патологічних умов. Академік Георгій Бабенко — засновник школи «Мікроелементи в медицині»Бабенко Георгій Овксентійович працював на посаді ректора медичного інституту до 1978 року включно. Це етап становлення інституту як кузні науково-педагогічних кадрів і розробки важливої для практичної медицини проблеми «Мікроелементи в медицині». Тоді ж створена проблемна лабораторія „Мікроелементи — метали і металоферменти”, яка функціонує і тепер. У виконанні досліджень під керівництвом професора Бабенка Г. О. за проблемою 'Мікроелементи в медицині” працювали співробітники кафедри біохімії.У медуніверситеті відкрили музей академіка Георгія Бабенка — відомого науковця, неординарної особистості, який заснував унікальну в СРСР школу мікроелементології та багато років очолював медінститут.Академік виховав десять докторів і сотні кандидатів наук у колишньому Радянському Союзі. По собі залишив чимало наукових праць. Проте і в подальшому про академіка Бабенка не забуватимуть. Вже започатковано стипендію його імені, яку отримують найкращі студенти університету, кафедра біохімії невдовзі носитиме ім'я Георгія Овксентійовича, до того ж планується проведення бабенківських наукових читань. Помер 30.10.2001 року.

Білоус Василь Іванович - український лісознавець, селекціонер, письменник. Доктор сільськогосподарських наук (1981), професор (1985), заслужений діяч науки і техніки України (1996). Академік-засновник Академії наук вищої школи України. Народився 8 грудня 1925 в селі Бродецьке Катеринопільського району на Черкащині. Навчався в лісогосподарському факультет Національного аграрного університету,1959–1962 — в аспірантурі на кафедрі лісових культур НАУ. Того ж року захистив кандидатську дисертацію.Докторську дисертацію захистив у 1980 році.Працював старшим інженером Мукачівського лісгоспу Закарпатської області.В 1962–1982 — старшим науковий співробітник на Вінницькій лісовій дослідній станції. Вів наукову роботу по селекції дуба під керівництвом професора С. С. П'ятницького.З 1982 – працював в Уманському сільськогосподарському інституті спочатку на посаді завідувача кафедри лісівництва (15 років), а з 1997 року він професор цієї кафедри. Обраний професором в 1985 році.За роки наукової діяльності В. І. Білоус опублікував 250 праць, видав 10 книжок, монографій, кілька брошур та 3 підручники для вузів, одержав 6 авторських свідоцтв на методи селекції та сорти лісових культур, неодноразово був учасником ВДНГ Союзу, нагороджений бронзовою та срібними медалями ВДНГ. В 1992 році обраний академіком АН Вищої школи України, а в 1997 році — академіком лісівничої АН України (ЛАІНУ).Василь Іванович є:
членом Всесвітньої організації лісових селекціонерів,членом спеціалізованої ради Львівського державного лісотехнічного університету.активним учасником майже всіх всесоюзних та республіканських нарад з питань лісової селекції.
Має такі відзнаки-Заслужений діяч науки і техніки України (1996),Лауреат академічної нагороди Ярослава Мудрого Академії наук вищої школи України (2000),три бойові ордени (Слави III ст., два ордени Великої Вітчизняної війни),
орден «За заслуги», дві медалі «За отвагу» та 15 ювілейних медалей.

Борисов Євген Іванович (1853 -1900) - публіциста, етнографа котрий народився у селі Вербовець (тепер Катеринопільського району Черкаської області) в родині священика. Навчався в Уманському духовному училищі та в Київській духовній семінарії. Проте духовна кар'єра не вабила юнака і, залишивши семінарію, він продовжив навчання на юридичному факультеті Одеського університету (1873-1877).Цікава деталь із біографії нашого земляка - він досліджував релігійно-сектантський рух на теренах нинішньої Черкащини, результати цієї роботи використав в опублікованих статтях - 'Київські штундисти' та 'Дещо про релігійні секти на Україні'.На Черкащині записував пісні, повір'я, декілька з яких оприлюднив у наукових збірниках 'Малорусские народные предания и рассказы' та 'Нові народні пісні про громадські справи'.Помер в 1900 році.

Бофонов Василь Васильович(1942 -2002р) - народився 1942 року у селі Кайтанівка що на Катеринопільщині. Закінчив місцеву школу, згодом - Лукоянівське педагогічне училище Горьківської області, спецкурс ВПШ з журналістики, Черкаський педагогічний інститут.У поетичному доробку літератора більше 300 віршів. Майже половина з них надрукована в періодиці, поетичній антології «Рідне місто моє: Ватутіне літературне» .В.В. Бофонов працював учителем російської мови і літератури, образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі №1 м. Ватутіного, мав вісім років журналістського стажу, а ще трудився на посаді заступника завідуючого районним відділом освіти, директором школи…Писав російською та українською мовами. Захоплювався японською лірикою. Підготував збірку поезій «Мої тисяча «хокку», яку на превеликий жаль так і не встиг опублікувати…Помер в 2002 році.

Бурій Валерій Михайлович - педагог, краєзнавець, журналіст, релігіє знавець. Народився Валерій Михайлович Бурій 15 лютого 1957 року в мальовничому селі Лисича Балка Катеринопільського району на Черкащині в родині колгоспників. У 1972 році він із Похвальною грамотою закінчив сільську восьмирічну школу, про яку зберіг найтепліші спогади та про вчителів К. М. Добровольську, Л. Ф. Олійник, В. І. Григор'єву, М. І. Пересунька, С. М. Рейдало, Л. М. Домніцьку та інших. У 1976 році закінчив з відзнакою агрономічне відділення Звенигородського сільськогосподарського технікуму. У 1984 році Валерій Бурій успішно закінчив природничий факультет Черкаського державного педагогічного інституту, де здобув професію учителя біології і хімії; протягом 1988–1989 рр. студіював релігієзнавство у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, після чого став лектором-методистом обласної категорії з проблем релігієзнавства. Перебуваючи у війську, В. М. Бурій 1976–1978 рр. навчався в Новосибірському вищому військово-політичному училищі. З 1984 по 2009 рік В. М. Бурій працював учителем хімії і протягом 10 років був лектором-методистом обласної категорії Звенигородської районної організації товариства «Знання», а протягом 1996–2004 рр. очолював методичне об'єднання учителів хімії Ватутінського міського відділу освіти, входив до складу атестаційної комісії педагогічних працівників Ватутінської ЗОШ № 6 (2000–2009 рр.) та обласної акредитаційної комісії профтехосвіти (1998, 2006 р.). У 2000 році В. М. Бурію присвоєно звання «Старший учитель», він нагороджений Почесною грамотою управління освіти Черкаського облвиконкому. А ще В. М. Бурій закінчив дистанційний курс Міжнародної Біблійної школи (Австрія, Відень, 1991 р.), Біблійний курс Євро-Азійського дивізіону АСД (Росія, Тула, 1992 р.), Біблійний кореспондентський курс (США, 1994 р.),
Всеросійську заочну Біблійну школу «Нове життя» російсько-норвезької християнської місії світового євангелізму (Росія. Сочі, 1994 р.), Біблійний курс братства незалежних місіонерських громад «Сім'я» (Польща, 1995 р.), заочний курс вивчення Біблії (Житомир, 1999 р.). В. М. Бурій — конфесієзнавець, викладав курс «Історія християнської церкви» Біблійної школи (1997 р.), релігієзнавства Уманської філії приватного навчального закладу, «Європейський університет» (2004–2005 рр.), виконував обов'язки експерта-релігієзнавця комісії з альтернативної служби Ватутінського міськвиконкому (1999–2009 рр); читав курс медичної хімії для студентів Ватутінської філії Черкаського медичного коледжу (2007–2009 рр.), був директором приватного підприємства «Сплайн» (2008–2011 рр.). У 1975 році газета «Шевченків край» (Звенигородка) опублікувала першу замітку В. Бурія «Декабристам присвячено», а в 1987 році він закінчив школу громадських кореспондентів при редакції цієї газети, а в 1997 році став громадським кореспондентом газети «Місто робітниче», членом редакційної ради, літературним співробітником (2006–2009 рр.). В. М. Бурій — член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, Клубу незалежних українських письменників «Оратанія», був одним із ініціаторів створення Ватутінської міської організації НСЖУ. У 2007 році нагороджений Почесною грамотою Національної спілки журналістів України та Почесною грамотою Черкаської обласної ради: першою — за вагомий внесок в українську журналістику, другою — за вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування та багаторічну краєзнавчу роботу. Нині Валерій Михайлович Бурій на творчій роботі, входить до складу громадської організації — спілки «Земляцтво Катеринопільщини».

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

ВИДАТНІ ЛЮДИ

КАТЕРИНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ

Герої Радянського союзу

Волков Пилип Григорович (1901—1949) - червоноармієць Робітничо-Селянської Червоної Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1946).
Пилип Волков народився 1901 року в селі Лисича Балка (нині Катеринопільського району Черкаської області) в селянській сім'ї. Здобув початкову освіту. Учасник Громадянської війни. У серпні 1941 року Волкова було призвано на службу до Робітничо-Селянської Червоної Армії. З грудня 1943 року — на фронтах Великої Вітчизняної війни. До квітня 1945 року гвардії червоноармієць Пилип Волков був навідником протитанкової рушниці 50-го гвардійського полку 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії 6-го гвардійського кавалерійського корпусу 2-го Українського фронту. Відзначився під час звільнення Чехословаччини. 9 квітня 1945 року Волков одним із перших форсував річку Морава. 10 квітня в районі населеного пункту Ланжгот він знищив декількох гітлерівців і трьох узяв у полон. Того ж дня він прикривав вогнем із протитанкової рушниці переправу ескадрону.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року червоноармійцю Пилипу Волкову присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Після закінчення війни Волков проживав і працював у селі Бурлін Уральської області. Був також нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, медалями. Помер у 1949 році. У селі Бурлін його іменем названа вулиця.

Ніковський Микола Тарасович(1917 - 1997) - народився 23 грудня 1917 року в селянській родині, хутір Стольнікове Єлизаветської сільради Катеринопільського району. Закінчив автомобільний технікум. Працював шофером-механіком в Петроострівській МТС Кіровоградської області. В Радянській Армії з 1938 року. Учасник радянсько-фінської (1939-1940рр.) і Великої Вітчизняної воєн. В 1945 році закінчив Військову академію бронетанкових і механізованих військ Червоної Армії. За мужність і відвагу, виявлені при виконанні військових обов'язків, командиру гвардійського важкого танкового самохідного полку гвардії підполковнику М. Ніковському Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР присвоєно 18 грудня 1956 року звання Героя Радянського Союзу. З 1966 р. полковник М. Ніковський - в запасі. Жив у Києві. Нагороджений: орденом Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, медалями.Помер 20.11.1997 року. Олейніков Василь Семенович(1920-1946)- народився 29 грудня 1920 року в смт. Катеринопіль Черкаської області в селянській родині.У 1925 році з батьками переїхав у село Вознесенку Радянського району Красноярського краю. Там закінчив семирічку. Навчаючись у ФЗУ річковиків у Красноярську, навчався в аероклубі. Потім працював мотористом на катері «Більшовик» у Красноярську. Поступив у Свердловське військове льотне училище, яке закінчив напередодні війни (в 1941 році). У 1942 році закінчив Ангельську військову авіашколу. Із серпня по грудень 1942-го - на фронті. З 6 червня 1944-го воював на 2-му Українському і 1-му Українському фронтах. Важко поранений.Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року командиру авіаланки 143-го гвардійської штурмової дивізії 1-го гвардійського штурмового авіаційного корпусу 1-го Українського фронту гвардії лейтенанту Олейнікову Василю Семеновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжував службу в авіачастинах Збройних Сил.Загинув у авіакатастрофі 17 вересня 1946 року. Нагороджений: орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

Поліщук Спиридон Кирилович(1916-2002) - народився 20 грудня 1916 року в селі Кайтанівка Катеринопільського району в селянській родині.Закінчив семирічку. На військову службу призваний у 1937 році Кизильським райвійськкоматом Челябінської області. У 1941 році закінчив Омське військове піхотне училище імені М.В. Фрунзе. Воював під Ленінградом, на берегах Лагоди, під Новгородом, на території фашистської Німеччини. П'ять разів був поранений. Відзначився у боях в Східній Прусії. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року командиру стрілецького батальйону 292-го стрілецького полку 115-ї стрілецької дивізії капітану Поліщуку Спиридону Кириловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У запасі із січня 1946 року. Проживав в селищі Кизиль Магнітогорського району Челябінської області, вів громадську діяльність. Нагороджений: орденом Леніна, орденом Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступенів, Червоної Зірки, медалями. Помер 21 лютого 2002 році.

Цісельський Михайло Петрович(1909-1989) - народився 20 травня 1909 року в селі Стійково Катеринопільського району в родині селянина.Після закінчення Петраківської семирічної школи в 1927 році навчався в школі ФЗН при паровозоремонтному заводі станції Нікольськ-Уссурійська. Одержавши спеціальність слюсаря, працював на цьому ж заводі. У 1930 році закінчив Уссурійський профтехнікум. У 1932 році був призваний в армію.У 1934 році закінчив Іркутське авіатехнічне і Єйське училище льотчиків морської авіації - у 1936-му.Учасник Великої Вітчизняної війни з перших днів. У 1943 році закінчив курси «Постріл». За час війни зробив 269 бойових вильотів, у результаті чого ворогу було завдано значних втрат у живій силі і техніці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року дублеру штурмана 1-ї авіаескадрильї 12-го гвардійського пікірувального авіаційного Таллінського полку Гатчинської Червонопрапорної авіадивізії ВПС Червонопрапорного Балтійського Флоту гвардії капітану Цісельському Михайлу Петровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З 1948 р. - гвардії майор запасу.Нагороджений: орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Жовтневої Революції, медалями.Помер 3 листопада 1989 року в м. Києві.

Шевченко Григорій Іванович народився (1922-984) -1 травня 1922 року в селі Петраківка Катеринопільського району в родині селянина.У 1940 р. закінчив десятилітку. У серпні 1940 р. призваний в армію. У Великій Вітчизняній війні - після закінчення Подольського стрілецько-кулеметного училища в 1941 р. воював у складі військ Західного, Сталінградського, Донського, Південно-Західного й інших фронтів. Шість разів поранений.Капітан Г. Шевченко в боях за Берлін 24 квітня 1945 року зі своєю ротою першим у полку форсував річку Шпреє біля озера Руммельсбургерзеє, наступного дня прорвався до центра Берліна. Був поранений, але залишився на полі бою.Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року за мужність і відвагу, виявлені у важких вуличних боях у Берліні, командиру стрілецької роти 986-го стрілецького полку 230-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту капітану Шевченку Григорію Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни був на адміністративно-господарській роботі. У 1955 році закінчив Всесоюзний юридичний заочний інститут. З 1966 по 1982 рр. - голова Бородянського районного комітету народного контролю Київської області.Нагороджений: орденом Леніна, орденом Олександра Невського, 2 орденами Вітчизняної війни І і III ступеня, Червоної Зірки, орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.Помер 21 серпня 1984 року.

Зубков Іван Сидорович(1914-1992) - капітан запасу, народився 15 вересня 1914 року в селі Захарівське Сумського району Сумської області в селянській родині.з раннього дитинства пізнав важку працю У жовтні 1936 року був призваний до Червоної Армії, потім був направлений до Горьківського військово-політичного училища. Початок війни зустрів політкерівником роти 569-го стрілецького полку 149-ї стрілецької дивізії. Був тричі поранений.За успішне форсування річки Вісли і утримання захопленого Сандомирського плацдарму І. С. Зубкову Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня 1944 року присвоєно Героя Радянського Союзу.Бойовий шлях офіцера увінчали й інші високі бойові нагороди - ордени Леніна, Бойового Червоного Прапора, Кутузова III ступеня, Олександра Невського, Червоної Зірки, бойові медалі. День Перемоги він зустрів у Празі.Нелегкий шлях випав на його долю і в мирні післявоєнні роки. Спочатку працював військовим комісаром Катеринопільського району, пізніше інспектором держстраху, завідуючим відділом райвиконкому, викладачем СПТУ, директором автопідприємства. За трудові успіхи Іван Сидорович був нагороджений орденом «Знак пошани» та багатьма медалями.Помер 11.01.1992 р.

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

ІСТОРІЯ БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ КАТЕРИНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ.

Перша письмова згадка про створення бібліотеки району була знайдена в архівних документах в 1907 році. Перша бібліотека була створена в містечку Катеринопіль при двокласній школі місцевими заможними людьми. Ними були зібрані кошти та закуплено 257 книг (частина з них підручники та навчальні посібники, довідники) в Києві та Єлисоветграді. В 1909 році бібліотека налічувала 752 книги та 30 читачів. В 1911 році була відкрита ще одна бібліотека при чотирикласному училищі для навчання дітей з 20 навколишні сіл. В цей період відкриваються невеликі бібліотеки при церквах в Мокрій Калигірці, Ступичному, Сухій Калигірці, Петраківці, Вікненому, Киселівці, Пальчику, Кайтанівці, Єрках. За період з 1920-1930 рр. бібліотеки стали одним з опорних пунктів по ліквідації неписьменності. З'явилися ще три бібліотеки, книжкові фонди яких поповнювалися, а кількість читачів збільшувалася. На початку війни майже в кожному селі були відкриті так звані хати - читальні, на базі яких створювалися бібліотеки. Після закінчення війни, почалися роки відбудови. Так, книжковий фонд бібліотеки, що знаходилася в Катеринополі, на період з 1948-1964 роки становив 2800 примірників книг, читачів налічувалось -1700, а книговидача за перше півріччя 1964 року становила 264300 книг та журналів. Люди прагнули до знань, особливо в галузі сільського господарства. Тому в бібліотеках переважала література по сільському господарству, художня література. В 1965 році Катеринопіль віднесено до категорії селищ міського типу, а в грудні 1966 року селище стає районним центром. В 1968 році в час суцільної письменності бібліотеки району стали предметом першої необхідності. В обслуговуванні населення книгою велику роль відіграли бібліотеки, яких у районі на той час вже налічувалося 35. Саме вони допомагали населенню оволодівати скарбницями знань. Статистика свідчить, що в 1968 році бібліотеками району було обслужені 20 тис. читачів, видано 350 тис. книг. Зі знанням справи обслуговували читачів в селах Лисича Балка (завідуюча К. Цицерківська), Ямпіль (завідуюча К.Клиценко), Новоселиця (завідуюча В.Бальченко). Цікаву та змістовну роботу проводили Катеринопільська бібліотека для дорослих та бібліотека для дітей.

В 1970 році на 11 конференції працівників культурно-освітніх установ були визначені кращі бібліотеки району. Серед них сільські бібліотеки сіл Новоселиця, Ямпіль, Єлизаветка, Мокра Калигірка, Шостаково, Пальчик, яким обласне управління культури присвоїло почесне звання «Бібліотека відмінної роботи». Була відзначена робота Катеринопільської бібліотеки для дорослих, очолювана до 1969 року Геращенко Ганною Дем'янівною та Катеринопільська бібліотека для дітей — очолювана Кравець Анастасією Леонтіївною.

Зміцнення економіки району дало можливість здійснити будівництво закладів соціально-культурної сфери. Якщо в 1929 році в селищі працювало 4 бібліотеки, то в 1970 році їх налічувалося вже -5, а в селах району -30. В 1970 році в Катеринополі розпочато будівництво за типовим проектом двохповерхового приміщення районної бібліотеки на 100 тис. томів. І справжнім святом в 1974 році стало відкриття нової бібліотеки. На той час на першому поверсі була розміщена бібліотека для дітей, на другому-бібліотека для дорослих. Загальному піднесенню рівня бібліотечної справи в районі сприяла проведена в 1978 році централізація мережі масових бібліотек, яка об'єднала в централізовану бібліотечну систему(ЦБС)-35 бібліотек району. В Катеринопільській ЦБС в 1978 році налічувалось близько півмільйона книг, 33тис.читачів.В 1998 році в центральній районній бібліотеці введені платні послуги на окремі бібліотечні послуги. Це дало можливість комплектувати бібліотеки новими виданнями підвищеного попиту. Очолила ЦБС директор - Зозуля Валентина Олександрівна, яка пропрацювала в галузі з 1969 по 2000 роки. За високий професіоналізм, організаторські якості держава високо оцінила роботу Валентини Олександрівни, присвоївши її почесне звання «Заслужений працівник культури».

Відданості улюбленій роботі, професіоналізму молодь вчилася на прикладі фундаторів бібліотечної справи - Геращенко Анни Дем'янівни, Кравець Анастасії Леонтіївни, Зозулі Валентини Олександрівни, Назаренко Галини Степанівни, Коваленко Ніни Яківни, Дмитренко Софії Андріївни, Майстренко Анни Тимофіївни, Кондратьєвої Ніни Феодосіївни, Бальченко Віти Григорівни, Швець Олени Пилипівни, Комар Катерини Іванівни, Кравченко Лідії Семенівни.

Катеринопільська ЦБС зберегла і продовжує столітні традиції - служити людям для збереження національної спадщини, духовного збагачення, сприяти розвитку культури Катеринопільського району. Колектив працює над впровадженням нових форм та методів роботи. При бібліотеці працює Центр регіональної інформації, який накопичує інформацію про регіон, веде збір офіційних видань, видань місцевого самоврядування, періодичних видань, довідкових і законодавчих матеріалів, що дало можливість більш ефективно обслуговувати спеціалістів з різних галузей. Книжковий фонд бібліотек системи по 2013 рік налічує 378431 екземплярів примірників , обслужені 16312 читачів, книговидача становить - 118734 книг.

Для більш повного задоволення інформаційних потреб читачів 19 грудня 2007 році при районній центральній бібліотеці створено Інтернет-центр, за підтримки Катеринопільської райдержадміністрації. За виділені кошти придбано - 4 комп'ютери, які було підключені до мережі Інтернет, принтер, сканер. Вже за півроку роботи Інтернет-центру ним скористувалися близько 500 читачів бібліотеки.

В бібліотеках Катеринопільської ЦБС створено 36 клубів за інтересами, 25 куточків краєзнавства «Українська світлиця». При ЦРБ працюють клуби за інтересами: «Ветеран», «Первоцвіт», «Горлиця», «Вздоровому тілі – здоровий дух», «Твій погляд». В сільських бібліотеках-філіях: «Надвечір'я» , «Жіноча орхідея» , «Первоцвіт» (Мокрокалигірська СБФ), «Книголюб» (Новоселицька СБФ), «Живе слово», «Книжкові айболитики» (Розсохуватська СБФ), «Здоров'я», «Юні читай лики» (Єрківська СБФ).

Станом на 01.01. 2013 року в ЦБС працює всього 48 працівників, бібліотечних – 41 працівник: з них 25 - СБФ , 4 - ДБ , 12 - ЦРБ. Вищу освіту мають - 16 працівників, середню спеціальну - 25 ; стаж роботи до 3-х років - 3, стаж роботи до 10 років - 6, стаж роботи до 20 років - 4, стаж роботи понад 20 років - 28. На 01.01.2013року Катеринопільська централізовано бібліотечна система об'єднує центральну районну бібліотеку , центральну районну бібліотеку для дітей та 25 сільських бібліотек філіалів. У свою чергу до структури центральної районної бібліотеки для дорослих входить:

- відділ обслуговування

- абонемент для дорослих

- юнацький абонемент

- абонемент читального залу

- відділ комплектування і обробки літератури

- відділ методично-організаційної роботи

Структура районної бібліотеки для дітей:

- відділ дошкільного та молодших класів - відділ 5-9 класів

- читальний зал

- Інтернет центр.

Значною подією в вересні 2009 році в житті бібліотеки для дітей було прийняття участі в конкурсі оголошеному Посольством США 'Інтернет для читачів публічних бібліотек', в якому Катеринопільська районна бібліотека для дітей прийняла участь і виграла Грант на суму 7 560 доларів. Керівництво бібліотеки було запрошене в місто Херсон для урочистого вручення Гранту від Посольства США. За кошти надані Посольством були придбані 5 комп'ютерів,сканер,принтер,вебкамера. Всі комп’ютери були підключені до мережі Інтернет. При бібліотеці для дітей створений Інтернет центр, який дав можливість навчати дітей комп'ютерної грамотності, користуванню мережею інтернет. Бібліотеки ЦБС виконують функції - інформаційну, освітню та дозвілля,співпрацюють з органами місцевої влади та органами самоврядування, різними установами га організаціями, приймають участь в проведенні масових заходів, видавничій діяльності книг краєзнавчого напрямку. Щодо видавничої діяльності за період з 2006 по 2009 роки працівниками бібліотеки видано(за кошти благодійників) три книги краєзнавчого характеру — 2 книги - нашого земляка — Штепана Миколи та поетична збірка 'Поетичне гроно Катеринопільщини'. А за всім цим стоїть колектив справжніх фахівців закоханих у свою справу, який очолює директор ЦБС фахівець бібліотечної справи - Любов Анатоліївна Приємська ,бібліотечні працівники: Вишня Д.А., Найденко О.М., Бібік Г.П., Шевчук Н.Х., Теліженко А.М., Тищенко,К.П., Лисенко,Т.П., Суська,Г.М., Копійка.

Валерій Бурій Тема: Клубне життя, відпочинок

ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ «ПОЕТИЧНЕ ГРОНО КАТЕРИНОПІЛЬЩИНИ»

(звучить притишено лірична музика)

Ведуча. Велетенською синьою квіткою розцвітає вечір. Золотавий місяць з цікавістю заглядає у ставок... А тобі хочеться залишитися наодинці з собою, зі своїми думками, тривогами. І часто трапляється, що в такі хвилини серце перехоплює трепетною схвильованістю. І самі народжуються слова від найпотаємніших почуттів, які ледве встигаєш переносити на папір. Таке буває не завжди, але, коли вже трапляється, то народжується отой безмежний дивосвіт, який має таку гарну соковиту назву - ПОЕЗІЯ.

Ведуча.

Поезія

Життя, мого перлина,

Красуні недосяжної сестра. Вона мені і мати,

І дружина,

Весняний день і люта

Хуртовина,

Зима і літо, радість і

Жура...

Ведуча. Читаєш такі рядки і відчуваєш, що їх автор Яків Іванович

Івашкевич, автор чотирьох збірок поезій, лауреат премії ім. Олекси Гірника віддає не лише вільний час, а й часточку свого серця, як всі учасники збірки «Поетичне гроно Катеринопільщини». Кожен їх вірш, кожен рядок - яскраве свідчення цього.

Ведуча. Нащадки слова Кобзаревого, а їх у збірці 36 і майже 130 віршів. Це-

Тамара Вікторівна Атаманюк

Наталія Іванівна Віроцька (Чернієнко) Дмитро Гнатович Вітраненко

Марія Іванівна Волотовська

Марія Марківна Гресько

Микола Андрійович Гірник

Галина Володимирівна Дібрівна

Іванна Станіславівна Дібрівна

Людмила Тимофіївна Дідук

Катерина Андріївна Добренко

Володимир Петрович Дяченко

Тамара Миколаївна Засунько

Яків Іванович Івашкевич

Валентина Яківна Казіміренко

Ольга Григорівна Кадомець

Юлія Петрівна Калінічук

Микола Васильович Калниболотчук

Галина Парамонівна Касяненко

Анатолій Федорович Косяченко

Тамара Петрівна Комар

Василь Григорович Латанський

Мусій Гермогенович Матула

Марія Степанівна Олійник

Володимир Самійлович Постолака

Станіслав Семенович Рижак

Галина Дмитрівна Поштаренко

Дмитро Степанович Пічкур

Марія Андріївна Ситник

Тамара Михайлівна Сущенко

Галина Дмитрівна Теліженко

Анатолій Павлович Фартух

Анатолій Юхимович Фартух

Лілія Костянтинівна Фартушина

Павло Петрович Филипович

Автоном Оверкович Худоба

Микола Миколайович Штепан

Ведуча. Ми віртуально поділили збірку на три частини :

перша частина - Дозрілі словом колоски - це старше покоління, яке своєю творчістю радує читачів, друга частина - їх слово живе - розповідь про авторів, яких немає поряд з нами і третя частина - Молоді паростки - майбутнє поезіїї.

Ведуча.

Причастімось високого слова,

Зазирнімо поезії в вічі,

Бо вона - то дитя любові

І прийдешнього голос віщий.

Дозрілі словом колоски

Ведуча Душа поета Анатолія Юхимовича Фартуха завжди постає перед нами щирою і безкомпромісною: 'Біль. Невтихаючий. Він протинає все: від миттєвого незадоволення собою до синівського болю за долю роду свого, народу, нації - всієї України...Свій гнівний протест від безладдя в країні поет творить щирим словом, яке вилилось у сім поетичних рукописних збірок. Анатолій Юхимович відродив традицію рукописної книги та заснував у Вільному Інтелектуальному Просторі серію «Українська народна бібліотека». А нещодавно подарував районній бібліотеці десятитомну «Нову ілюстровану енциклопедію». Запрошуємо до слова Анатолія Юхимовича Фартухова.

Виступ

Шановний Анатолію Юхимовичу! Дуже хочеться, щоб ваша творча стежина завжди була встелена не тільки запашними квітами, а й суцвіттями неперевершених поезій.

Ведуча. Редактор районної газети «Катеринопільський вісник» Тамара Петрівна Комар має цікаву біографію. Хоч і народилася на Львівщині, але завжди вважала, що родом з Черкаського краю. Тут її коріння, сюди кликав дух предків (батьки її родом з Вікниного). Життя поводило її Україною. Дитинство, юність, молоді роки пройшли в невеличкому поліському містечку Іванків, що на Київщині. Після Чорнобильської трагедії це селище стало зоною стихійного лиха. Шматочок її серця разом з могилою батьків залишився на тій землі. У свій час закінчила факультет журналістики Київського університету. Більшу частину свого життя працювала в органах влади, а також на журналістській ниві, їй віддає себе і нині, працює редактором районної газети «Катеринопільський вісник» та вчить молодих поетів поетичної майстерності в клубі «Первоцвіт». Вірші пише тоді, коли не може не писати. Шановна Тамаро Петрівно, поділіться, будь ласка, своїми секретами творчості.

Виступ

Дякуємо Вам! Бажаємо творчості і, звичайно, маємо надію на подальші зустрічі.

Ведуча. Рідна земля - це казковий світ дитинства і юності, це невичерпне джерело, що все життя живить душу людини добром і світлом, а батьківська хата - це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забудеться і гріє теплом спогадів. Незрівняна любов до рідного краю, села, батьківської хати подарувала життя творам Марії Андріївни Ситник землячки професора Михайла Кузьмовича Наєнка та сусідки письменника Миколи Васильовича Калниболотчука.Тож недаремно вона стала переможцем конкурсу, оголошеного газетою «Катеринопільський вісник». Тамаро Петрівно, якщо можна розкажіть детальніше про цей конкурс.

Виступ Ведуча.Творча людина - завжди непересічна особистість, вона сповнена нових ідей, проектів, фантазій. Часом захоплення поезією стає змістом життя, найвищою наукою, якого є мудрість. А найвища мудрість - бути добрим. Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді - це риси характеру, що притаманні Валентині Яківні Казиміренко.

За професією Валентина Яківна - вчитель, тому готуючись до уроків використовує власні вірші, адже пише їх з благословення Василя Григоровича Латанського, які завжди є вірними супутниками її життя, вони допомагають в хвилини радості і розпачу, душевного відпочинку і творчого пошуку. Тож давайте відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова нашої землячки.

Шановна Валентина Яківна! Хочеться запитати, що змусило Вас в житті взятися за перо? Бажання висповідатись, прославитись чи душевні хвилювання? Запрошуємо до слова.

Виступ

Ведуча. Поезія і музика - як рідні сестри. Тільки одна з них промовляє словами, а друга - звуками, але обидві вони є голосом душі людської.

Недарма ж у багатогранній творчості Володимира Самійловича

Постолаки пісня займає особливе місце. Лауреат другого та третього Всесоюзного фестивалів народної творчості, переможець конкурсу на кращу пісню, присвячену 50-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників Невтомний трудівник, здібний музикант і композитор В. Постолака написав понад 800 музичних творів. Здебільшого це пісні, в яких прославлено велич українського народу, нашу квітучу Україну. Пише В. Постолака більшість пісень на вірші своїх земляків поетів Черкащини Я. Івашкевича, І Дробного, П. Власюка, П. Матюхіна, І. Міхновського, В. Гончаренка та С. Рижака. Його вірші нерозривно пов'язані з мелодією, як пов'язані між собою крила того символічного птаха — святого лелеки, який, за народним повір'ям, приносить до хати дітей... Недарма ж бо і пісні — щирі і чисті, як діти, ідуть самостійно у люди — із вуст до вуст, і летять птахами — від серця до серця .

(музика змовкає)

Пісня. Надвечір 'я

(звучить музика)

Ведуча. Перегорнула сторінку, дві і взяло мене в полон поетичне слово, ніжна лірика Володимира Петровича Дяченка із Сухої Калигірки. Це сповідь люблячого сина, палкого патріота рідної землі. Значну частину творчого доробку митця складає інтимна лірика. Вірші про кохання світлі, бентежні, щирі і чарівні. Головне місце посідає кохана, мати і взагалі жінка, яких він віддано любить і боготворить. А для цього знаходить такі слова, такі образи, які не тільки переконують, а й змушують ще дужче калатати наші серця. Шановний Володимире Петровичу, поділіться, будь ласка, своїми перлинами поезії з присутніми.

Виступ

Ведуча. Усі ми часто говоримо про гармонійно розвинену людину, маємо на увазі, насамперед зовнішність. А про гармонію душі і тіла ми часто не замислюємося. А ще менше філософствуємо і розмірковуємо про гармонійність душі. Бо душа має три сили: розум, почуття і волю. Якщо в людині розум просвітлений, почуття чисті і воля сильна - це і є гармонійно розвинена людина. Саме тоді вона має успіх у житті.

Саме такою людиною є Людмила Тимофіївна Дідук - вчитель початкових класів, керівник поетичної студії «Джерело» при Мокрокалигірській школі, яка двічі обиралась селищним головою. Має розвинутий розум, добре серце, відчуває ритм життя, пише гарну, душевну поезію, яка бере свої витоки з любові до Батьківщини, рідного краю, зокрема Мокрої Калигірки, її працьовитих людей. Людмила Тимофіївна, коли Ви написали свій перший вірш? Кому він присвячувався? І взагалі, яка поезія Вам подобається?

Виступ

Людмила Тимофіївна, нехай Господь і надалі дає Вам духовну силу, надихає на написання таких прекрасних віршів. Ми бажаємо Вам, повторювати формулу свого життя - не зупинятися на досягнутому, йти вперед, реалізовувати заплановане.

Ведуча. Катеринопільчанці Марії Іванівні Волотовській довелось опановувати декілька професій: зоотехніка, економіста. Вірші почала писати після виходу на пенсію. Друкувала їх в районній газеті. Захоплюється збиранням народних прислів'їв та приказок. їх кількість перевищує уже дві тисячі. Шановна Маріє Іванівно, поділіться секретами про що був ваш перший вірш ?

Виступ

Ведуча. Краса душі, краса любові - прекрасніша від неба і сонця, землі й поля. Це велика людська сила, її подарувала людству жінка. У вінок поезії вплітає свій голос Катерина Андріївна Добренко. Мріяла бути педагогом, але більше трьох десятиліть пропрацювала робітницею на Мокрокалигірському заводі продтоварів. Вірші почала писати ще в юності. Писала їх для себе, рідних, друзів та односельчан. Родзинкою творчості поетеси є гумористичні твори, що завжди викликають щиру посмішку у слухачів та користуються неабиякою любов'ю. Сюжети для своїх гуморесок бере з життя, в якому часто виникають комічні ситуації.

(музика змовкає) Виступ гуморески (звучить музика)

Дякуємо за той заряд позитивних емоцій, що викликала Ваша поезія. Дай Вам, Боже, здоров'я і щастя, щоб ще довгі роки радували нас своєю творчістю.

Ведуча. Кращі вірші про пережите, передумане, виболене і осмислене в контексті буття народу. Всі душевні порухи, від найінтимніших радощів до вселюдського болю, Ольга Григорівна Кадомець звіряє перед рідною землею. Сила віршів., у напруженій роботі думки, у ліричній щирості, подекуди - у крайній оголеності почуттів. Книга засвідчує той двоєдиний дар душі і слова, що власне, народжує поезію.

Виступ.

Ведуча. Культпрацівник Марія Степанівна Олійник вірші почала писати ще в шкільні роки. Ліричний герой Марії Степанівни не знаходить красивішого місця в світі, з яким би міг порівняти улюблену Мокру Калигірку. Отчий край, щедра земля, додають їй сили й наснаги до творчості. Бо серце її навік прикипіло до них. Свідченням цього є її чудові вірші. Шановна Маріє Степанівно, запрошуємо вас до слова.

Виступ

Ведуча.Мені імпонує поезія медсестри районної лікарні Галини Дмитрівни

Поштаренко. Хоч вірші пише для душі і майже не друкується та в них втілені глибокі думки, і яскраві почуття, і неочікувані, притаманні тільки їй своєрідні образи. Шановна, Галино Дмитрівно, розкрийте, будь ласка, секрети вашої творчості.

Виступ

Їх слово живе

Ведуча. Дмитро Гнатович Вітраненко родом з Залізнячки, учасник трьох війн: фінської, Великої Вітчизняної та війни з Японією. Все своє післявоєнне життя присвятив дітям, навчаючи та виховуючи кілька поколінь. Свою любов до природи, рідного села та односельчан передавав у поетичних рядках. П'ять років тому чудової людини не стало, але живе пам'ять про нього в рідному селі, в школі, в якій він довгий час працював директором. Його вірші береже для прийдешніх поколінь директор школи Зоя Антонівна Мовчан. Шановна Зоя Антонівна, запрошуємо Вас розповісти про чудову людину Дмитра Гнатовича.

Виступ

Ведуча. Немає вже з нами відомого українського комбата війни Миколи Андрійовича Гірника. За тридцять років творчої діяльності він видав 15 збірок поезії. Хоч його і не стало в 1981 р., але його скромний «ромашковий цвіт» по-своєму, небуденно і ніжно-людяно зоріє у багатющому саду сучасної української поезії. Продовжив поетичні традиції батька син Павло, який в минулому році став лауреатом Шевченківської премії.

Ведуча. Відійшла в інший світ і Галина Парамонівна Касьяненко, але її вірші, гуморески живуть і досі на сцені Мокрокалигірського Будинку культури. Коли на сцену виходила жінка в українському вбранні і читала свої вірші чи гуморески, зал був заворожений - вона мала талант поета і читця. Жаль, що так швидко згасла прекрасна людина, талановита зірка.

В нас присутня дочка Галини Парамонівни Ольга Василівна тож запрошуємо її до слова.

Виступ

( Музика стихає)

Пісня (Надвечір 'я)

(звучить музика)

Ведуча. Серед авторів поетичного збірника є земляки, які жили за кордоном.

Це Мусій Гермогенович Матула, який народився в Лисичій Балці в останній рік XIX ст. З 1949 року проживав в Америці . Ностальгія за рідним краєм вилилась поетичним словом.

Ведуча, Не стало випускника факультету художньої графіки Московського Народного Університету Мистецтв Анатолія Павловича Фартуха. Вірші друкував в місцевій пресі, а після його смерті його поезії друкувались в альманасі «Плуг». Береже і цінить вірші дідуся його внучка Мар'яна.

Вірш Мар 'яна Цехмістренко

Ведуча. Світлою зорею спалахнув на українському небосхилі самобутній талант Павла Петровича Филиповича з Кайтанівки- українського поета-неокласика, перекладача, літературознавця, науковця.

Ведуча. Автоном Оверкович Худоби - український поет. Народився в 1882 році в Киселівці у козацькій родині. Був редактором селянської газети «Провесінь». В 1919 році побачила світ його перша поетична збірка «Цвіт серця і душі». На початку 20-х років А.Худоба повернувся до рідних країв, працював учителем у селі Гельмязів на Золотоніщині. Помер там в 1921 р.

(музика стихає)

Пісня.Степанок Софтенко

(звучить музика)

Ведуча. Ви прослухали пісню навіки двадцятилітнього поета Миколу Миколайовича Штепана, якого письменник Сергій Носань назвав «паростком від Шевченкового кореня» побратимом Василя Симоненка. За словами Сковороди, людина народжується двічі - фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, оскільки людина осягає 'божественне у собі'. Духовне життя Колі буде продовжуватися вічно, скільки буде жити на землі Добро і Правда, Віра, Надія і Любов. Олександр Потапенко сказав, що справжня поезія народжується тоді, коли душа поета або радіє, або молиться, або плаче! Поезія Колі справжня! Вона очищає людські душі, бо поет вірив у святе в цьому грішному світі. Добро і Любов - це два творчі начала, першовитоки його поезії. І Совість... совість людини, якій все небайдуже.

Відійшов у вічність- поет і бард, патріот України. Та Він з нами!І сьогодні поет повертається до нас у своїх віршах і піснях. Його вірші, покладені на музику працівниками будинку культури звучать в нашому залі.

(музика стихає)

Пісня Драгомощенко

(звучить музика)

Молоді паростки

Ведуча Максим Рильський писав : «нова доба нового прагне слова».Про таких юних поетів Володимир Базилевський сказав «від голосочка - до голосу». Окріп голос в наших молодих поетів і заявляють вони про себе новою поезією.

Ведуча. Поезія Тамари Вікторівни Атаманюк (Печиборщ) близька нам усім, бо ті думки і почуття, що висловлює авторка, зрозумілі, доступні. Ми так, як і вона, любимо свою Катеринопільщину, душею вболіваємо за долю України, любимо своїх рідних. Та тільки її почуття більш глибокі. Адже вона була одним з засновників поетичної студії в Черкаському педагогічному університеті ім. Б. Хмельницького, зараз керівник поетичного гуртка та викладач історії у Ватутінській спеціалізованій школі №1. А ще Тамара Вікторівна щирим, образним словом вміє висловити ці почуття, донести їх до серця і душі кожного слухача. Будь ласка, розкажіть нам про себе, що надихає Вас на написання віршів? Хто для Вас є прикладом? Як відносяться рідні до Вашої творчості?

Виступ.

Дякуємо Тамара Вікторівна за виступ, за ті особливі слова, що йдуть від самого серця, зачіпають душу. Сподіваємося, що таке щире, ніжне та зворушливе слово буде радувати всіх і надалі. Бажаємо, щоб примхлива муза приходила частіше у Ваш дім.

Ведуча. Сьогодні ми маємо можливість познайомитись з віршами молодого, творчого покоління - Наталії Іванівни Віроцької (Чернієнко). її вірші народилися ще в стінах школи. Кожен вірш, кожен рядочок - від душі. В них точно виражена думка автора, його переживання, ставлення до життя. Поезія Наталі - це й історія рідного краю, і мораль, і філософія життя, і любов до рідних, близьких людей, це і насолода.

Знайомлячись з творчістю Наталії, читаючи її поезію, ми особисто були вражені змістовною глибиною, не по рокам зрілим світосприйняттям, яке відчувалося в кожній стрічці її віршів. В нас присутня мама Наталі, шановна Тетяна Андріївна, коли ваша дочка написала свій перший вірш? Кому він був присвячений?

Виступ

Ведуча. Іванна Станіславівна Дібрівна наймолодша учасниця збірника їй 15 років. Почала писати вірші ще в молодших класах. Друкувалась в районній пресі. Неодноразово брала участь у районних та обласних поетичних конкурсах, а в 2006 році стала переможцем районного поетичного конкурсу «Тарасовими шляхами». Зараз разом з бабусею живе в Прикарпатті. Коли не стало Іванчиної мами з під її пера вийшов вірш-зойк:

Вірш « Бережіть матусь»Радецька О.

Ведуча. Коли читаю поезію Тамари Миколаївни Засунько, завжди згадую незабутнього Андрія Малишка, який говорив: «Поезія - це не просто собі римування. Це, коли хочете, склад думання, духовний світ людини, уміння дивитися на сучасне з погляду вічності».її слово вражає своєю образністю й гармонійністю, безпосередністю і в деякій мірі незвичним поетично-музичним та тембровим поєднанням. Воно, слово - і небо, і космос, воно - найглибше проникнення в сутність людини, в сенс її земного існування, в душу України. ШановнаТамаро Миколаївно, запрошуємо вас до слова.

Виступ

Ведуча. Юлія Петрівна Калінічук ровесниця Наталії Віроцької народилась в Шостаково в сім'ї педагогів. Закінчила Катеринопільську школу №2 з золотою медаллю. Далі навчалася у Львівському Національному університеті на філологічному факультеті та Львівському міжрегіональному центрі художнього моделювання і дизайну. Проживає у Львові. Вірші почала писати з 5-го класу. Юля неодноразово була переможцем у районних та обласних конкурсах юних поетів. Пише і прозу. Поет початківець виступає не тільки як майстер поетичного слова. Як поет - лірик, а й як поет філософ, поет-патріот. У нас сьогодні присутні батьки Юлі Тамара Володимирівна Петро ____________ тож запрошуємо їх до слова

Виступ.

Ведуча. Ось і закінчується наша подорож в країну талантів і поезії.

Сподіваємось, що це була наша перша, але не остання зустріч. В планах у нас ще нові випуски книг поезій наших земляків. З якими ви не розійдетесь, як незнайомці, це буде зустріч давніх друзів, справжніх шанувальників поезії, любителів книги.

Ведуча. До слова та вручення збірки авторам запрошуємо на сцену

_______________________________________________________________

Ведуча. Ми щиро вдячні всім авторам збірки «Поетичне гроно Катеринопільщини», які поділилися своїм талантом на сторінках книги. Кажуть, що думки стираються, а написане залишається. Тож ваші думки, почуття назавжди залишаться на сторінках цієї збірки і ще не раз торкнуться сердець багатьох людей.

Ведуча. Сподіваємось, що нашим читачам поетичні рядки допоможуть побачити світ більш яскравим, різноманітним у його проявах. А можливо, і відкриють нові таланти, з якими ви зустрінетеся у збірці вже наступного разу. Ведуча. Надіємось, що нинішня творча зустріч назавжди залишиться в пам'яті багатьох присутніх.

Плекаймо в серці кожне гроно,

Прозоре диво калинове.

Хай квітне, пломенить червоно

В сім'ї великій, вольній, новій.

Дякуємо за участь у цьому святі! До нових зустрічей в нашій літературній вітальні!

Закрити